Відійшов у вічність видатний полтавець, довголітній голова Фундації українського ґеноциду Микола Міщенко
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Відійшов у вічність видатний полтавець, довголітній голова Фундації українського ґеноциду Микола Міщенко
29 березня 2025 року куратор Українського Національного музею в Чикаґо Марія Климчак сповістила українську спільноту на чужині та рідних землях, що в цьому північноамериканському місті відійшов у вічність один із засновників і довголітній голова Фундації українського ґеноциду в США Микола Семенович Міщенко, полтавець за походженням.
Справді «…найважче сприймати і повірити, що відійшов у кращі світи Великий Українець, мудрий і добрий батько для усіх, хто мав щастя бути поруч з ним. Тут, під чужим небом, багато років я почувала себе улюбленою дитиною, завжди захищеною плечами велетня. У мене нема слів, тільки сльози… Спокійний і щасливий тоді, коли інші щасливі, завжди усміхнений й доброзичливий. Він дотримувався даного ним слова, справедливий і справжній. Працювати поруч з паном Миколою було в радість. Багато навчилася і дізналася від нього про життя в Бразилії. Відлетів назавжди, залишив про себе добру пам’ять».
Своєю чергою, Український Національний Музей в Чикаґо приблизно в цей же час повідомив, що «…відійшов у засвіти багаторічний музейний діяч, член ради директорів УНМ, Микола Міщенко. Впродовж багатьох років пан Микола працював над упорядкуванням архівів музею та ініціював створення постійної виставки пам’яті жертв ґеноциду Голодомору. Завдяки його зусиллям про Голодомор почали вивчати американські школи в штаті Іллінойс, а для учителів проводились курси з даної проблеми. Одна із пам’ятних зустрічей під час прем’єри фільму «Баба бабі сказала», де пан Микола розповідав про своє дитинство на рідній Полтавщині. Ці спогади залишаться у наших серцях… Музейники пам’ятають пана Миколу як людину світлу і добру серцем. Щирі співчуття родині. Світла пам’ять про пана Миколу Міщенка зберігається у музеї, на чисельних світлинах та у документах….».
Я вперше про свого земляка, полтавця Миколу Семеновича Міщенка написав у своїй статті до Всеукраїнської газети «День» у числі цього часопису з 20 листопада 2017 року, що згодом стала основою для ґасла про нього в «Енциклопедії сучасної України» (ЕСУ) під назвою «Шлях дослідника Голодомору та інженера з «Мотороли» Миколи Міщенка: від Монастирських Будищ через Сан Пауло до Чикаґо».
Понад 90 років тому, 24 грудня 1934 року, почався життєвий шлях Українця з великої літери Миколи Семеновича Міщенка в полтавському селі, яке колись називалось Монастирськими Будищами, бо там був розташований знаменитий Гадяцький Красногірський монастир – один із трьох, які існували свого часу в цій місцевості Полтавщини. Як відомо, він стояв у 5 верстах від Гадяча, на правому боці річки Псьол. На сьогодні на цьому місці розкинулося вже невелике село Малі (а колись же таки Монастирські!) Будища. Як відомо, «…Красногірський монастир був заснований ще у XV столітті, коли Митрополит Ісідор на Флорентійському соборі відмежувався від православної віри і прийняв унію, багато прихильників православної віри, побоюючись переслідувань від Митрополита, почали оселятися у віддалених і малозаселених місцях. Ось саме тоді й започаткував свою історію Гадяцький Красногірський Миколаївський монастир. У 1442 році на пустинних, але красивих берегах тихоплинного Псла прийшли два монахи, імені невідомого і поселилися в лісі на високій красній, тобто красивій горі. Пізніше до них приєдналися й інші відхідники, і вже через 40 років, у 1482 році, пустинники, в особі ієромонаха Пімена, випросили у Митрополита Київського Іони дозволу на побудову дерев’яної церкви. В 1556 році за начальництва ієромонаха Мартина зусиллями гадяцьких громадян та шляхецтва була побудована нова велика дерев’яна Миколаївська церква. Монастирю багато доводилось терпіти від набігів кримських татар. Він був зруйнований також і гетьманом Іваном Виговським. А за Митрополита Ґедеона Святополка, з князів Четвертянських, в 1760 році гадяцькі мешканці з гетьманом Самойловичем і гадяцьким полковником знову відбудували монастир та обгородили його високим (6 аршин) земляним валом. Пізніше, за розпорядженням гетьмана Данила Апостола, цей вал було обсаджено деревами. В 1692 році гадяцький полковник Михайло Борохович, замість старої церкви , яка проіснувала приблизно 150 років, побудував нову кам’яну на честь Святого Миколая. Красногірський монастир не був бідний земельними володіннями. Українські гетьмани, полкові чини і приватні особи щедро наділяли монастир маєтками. Такі дані зберігалися починаючи з 1656 року. Гетьман Богдан Хмельницький, після війни з поляками звернув свою увагу на покращення становища православних церков та монастирів. Своїм універсалом від 18 квітня 1656 року він надав Красногірському монастирю деякі землі і затвердив попередні маєтки, кількість яких натепер невідома».
І якраз ось коло місця, де був той знаменитий кам’яний монастир, споруджений і названий в честь Святого Миколая, у грудні 90 років тому народився інший Микола – на прізвище Міщенко, який 9-річним хлопчиком у 1943-му залишив разом із батьками миле серцю своє рідне село, що згідно з його спогадами було «…розташоване під горою на правому боці ріки Псьол, а вийшовши на гору зі сторони села Вельбівки розташований хутір, де на рівному плато, красувалася церква Святого Миколая… Садиба мого діда й прадіда була розташована на хуторі через улицю від вище згаданої церкви. За комуністичної влади при кінці 1929 року розкуркулили мого прадіда, діда й батька, забрали всю садибу, а їх примусили працювати у колгоспі, залишивши тільки хату, де жили прадід, дід і баба та мої батьки, які щойно побралися. У 1934 році в селі закрили церкву і з неї зробили колгоспну стодолу. Коли в 1941 році прийшли німецькі окупанти, – тоді дозволили відкрити й відбудувати церкву. Після війни московські окупанти знову закрили церкву».
По закінченні Другої світової війни в Европі родина будищенських Міщенків – батьки, брат і дві сестри Миколи – опинилась у повоєнній Австрії, у таборі біженців із совєцького «раю», де сім’я полтавців перебувала аж до свого виїзду до Бразилії 1947 року. В останній, будучи ще юнаком, Микола включився в громадське життя місцевого українства, у місті Апукарана, що в штаті Парана, був бібліотекарем філії Хліборобсько-освітнього союзу, а відтак, переїхавши до міста Сан Пауло, став членом Українського Товариства «Соборність», у якому згодом і був обраним на становище культурно-освітного референта, а відтак заступником Голови філії товариства «Соборність». На цій громадській посаді Микола Міщенко залишався аж до виїзду до США 1958 року.
Майбутній засновник і голова Фундації українського ґеноциду в США Микола Міщенко пізніше згадував: «…Московська царська й комуністична влада «подбала» про те, щоб наш нарід, а особливо селяни не знали своєї історії і культури. Їм було потрібно рабів, а не свідомих громадян. Тих, що знали або прагнули довідатися про своє минуле, переслідували, висилали в Сибір, на каторгу, розстрілювали, або просто заморювали голодом… Мене ж все таки тягло туди, де я народився… Криниця яку викопав мій прадід з сусідами, ще й досі використовується хуторянами, так як і раніше, але будинку, який стояв по лівому боці улиці, вже немає, місце де він стояв, заросло кущами і бур’яном. Цей будинок в давні часи, з розповіді моїх батьків та старших людей, був власністю панів Драгоманових, а за совєтів тут була сільська школа-семирічка, як її тоді називали… Там, де стояла наша хата, тепер заросло кущами, а там, де був наш погріб, де батьки переховували запаси харчів на зиму, а в часі війни там була наша фортеця, де ми ховалися і вдень, і вночі від стихії бомбардування та фронтової ґарматної канонади, залишилася велика яма, – і це все… Після того, як ми виїхали, нам розповідали, що нашу хату використовували як сільський пологовий дім, а як хата постаріла, то її зруйнували, так як і все інше. З правого боку вулиці, де була колись садиба священика, тако ростуть бур’яни, а далі, де колись красувалася церква Святого Миколая, площа зарощена кущами та бур’янами, як було вже згадано раніше. Зі свідчень селян, церкву було закрито після війни, а аж у 1986 році було заміновано й висаджено в повітря. Це було зроблено по-злодійськи, вночі, як подейкують, з наказу голови та правління сільради, не зважаючи на протести малобудищанських селян… Батько загинув молодим у автомобільній катастрофі у Бразилії, а мама тільки знала те, що пережила у колгоспі, про історію ніхто не думав, а думали про те, як пережити до завтра та чим накормити своїх дітей. За совєцької влади історії України ак такої, не існувало, мовляв навіщо «хохлам» знати правдиву історію».
На американській землі Вашінґтона з «новим та праведним законом», у Чикаґо, при кінці 1950-х років почався новий етап життя світлої пам’яті Миколи Міщенка: спочатку він проходив службу капралом у стратеґічному відділі повітряної команди американської армії, а згодом, 1971 року, на вечірніх курсах після праці здобув вищу освіту інженера-конструктора.
Тривалий час наш земляк працював інженером-конструктором у компанії «Bell & Howell», а від 1984 року – головним інженером у всесвітньо відомій компанії «Моторола», а відтак, 1993-го був обраний на науково-технічного дорадника цієї самої знаменитої компанії. Прикметно, що якраз українець за походженням (!), уродженець полтавських Монастирських (Малих) Будищ Микола Міщенко став автором півсотні (!) винаходів (патентів) спочатку в галузі виробництва кінознімальної апаратури, а згодом новітніх засобів мобільного зв’язку – стільникових телефонів (!). 1992 року за дорученням корпорації Микола Семенович відвідав Україну для налагодження фінансово-економічних зв’язків з відповідними підприємствами, а вже в червні 1993-го «Motorola» відкрила своє представництво в Києві.
Пан Микола був одним із засновників і довголітнім головою Фундації українського ґеноциду Голодомору в США (Чикаґо, 2002), заступником голови Комітету збирання коштів на вивчення Голодомору 1932-1933 років Конґресовою комісією США під керівництвом Джеймса Мейса, згодом брав участь у спорудженні пам’ятника жертвам Голодомору в Миргороді на Полтавщині, який побудований за фінансової підтримки названої фундації, був членом Комітету будівництва пам’ятника Голодомору при православній катедрі св. Андрея в передмісті Чикаґо, співпрацював із Асоціацією дослідників голодоморів в Україні. Крім того, Микола Міщенко був фінансовим референтом побудови пам’ятника Митрополитові Василю (Липківському) в містечку Саут Бавнд Брук (США), як також головою катедралького хору «Боян» та управи катедралького собору св. Володимира, заступником голови фінансового відділу Руху допомоги Україні й заступником отамана «Вільного козацтва» в Чикаґо, став членом редколеґії двохтомного видання «Пам’ять Народу: ґеноцид в Україні голодом 1932-1933 років. Свідчення».
А ще правдивий Українець Микола Міщенко знав із самісінького свого дитинства, що кривавий «фундамент» совєцької імперії був побудований більшовиками на кістках мільйонів наших дідів і прадідів, заморених суцільним голодом 1921, 1932-1933 та 1947 років, що більшовицькі вурдалаки та їхні прихвосні масово й жорстоко мордували українців у сумнозвісних катівнях ОҐПУ-НКВД-КҐБ, нещадно знищували наших братів та сестер на сибірських і печорських каторгах, розстрілювали в київській Биківні, поблизу Вінниці, на харківській Холодній Горі, полтавських Трибах… І такі трагічні місцини були чи не при кожному обласному центрі підсовєцької України.
Предметом же особливої уваги видатного конструктора й українського патріота Миколи Міщенка була згадана мною вище Фундація українського ґеноциду в США. Бо ж, як зазначено в довідці про цю визначну громадську інституцію: «…Про трагедії людства повинен знати кожен громадянин планети Земля, адже чужого горя не буває. Жахіття і страждання, які довелося пережити у своїй історії вірменам, євреям, камбоджійцям чи суданцям, це – трагедія цілого людства. Жоден злочин скоєний з міркувань етнічних, релігійних чи політичних не може бути підданий забуттю. Трагедія ґеноциду української нації, що багаторазово мала місце протягом ХХ століття у цьому ряду стоїть окремо. І на це є декілька причин. Історично так складається, що до України завжди мають територіальні претензії росіяни, поляки, румуни, мадяри, турки, татари, німці, зрештою, хто їх тільки не мав і не має. Українська земля впродовж усієї історії була ласим шматком для зайд-завойовників. Парадоксальним є те, що український народ, на відміну від інших, ніколи не вів загарбницьких воєн і не зазіхав на майно своїх сусідів. Однак, саме це можливо і відігравало вирішальне значення у його долі: на миролюбних гречкосіїв аґресори і загарбники дивилися як на безмовну масу і дозволяли собі те, за що неодмінно колись настає відплата. Впродовж минулого століття ворогами української нації різноманітними способами було вигублено майже двадцять мільйонів мирних громадян. Вдумайтеся – двадцять мільйонів людей були стерті з лиця землі, лише за те, що вони заваджали у реалізації сатанинських планів біснуватих лєнінів, гітлерів та сталінів. Три, ґігантські за масштабами, Голодомори знищили цвіт і насіння нації – трудове селянство. Минуло понад багато років відтоді, як у 1932-1933 роках вимирала Україна, а сита і байдужа Европа та Америка вдавали, що нічого надзвичайного не відбувається. Але попіл невинно убієнних постійно стукає у наші серця, у серця всього цивілізованого людства, нагадуючи про неоплачений борг перед Україною. Про трагедію українського народу необхідно кричати на усіх перехрестях, як це роблять євреї, вірмени та інші нації, що потерпіли від ґеноциду. Починаючи від 1990 року в американських початкових та середніх школах стали викладати курс про єврейський голокост, який увійшов у систему навчання, завдяки єврейській організації «Holocaust Memorial Foundation» з осідком у місцевості Скокі, поблизу Чикаґо. І цей, та інші фактори надихнули нас подумати простворення Фундації українського ґеноциду….».
Праця Миколи Семеновича в громадській, культурній та церковній площині була належним чином оцінена, зокрема Архиєпископом Константином (США) 1988 року, Єпископом Чернігівським Іларіоном 2008-го, Патріархом Філаретом 2005 року, а також міським головою Києва та мером Чикаґо. Наш земляк-полтавець Микола Мішенко був нагороджений орденом Золотого хреста від Союзу культури та мистецтва України, а 2008-го тодішній Президент України Віктор Ющенко відзначив Миколу Семеновича Орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.
У часи свого перебування в США на презентації моєї та доктора Івана Буртика з Кліфтону (США) книги про Другу дивізію УНА в травні 2016 року мені пощастило зустрітися з Миколою Міщенком. Спочатку – у церкві Святого Андрія Первозванного в околицях Чикаґо, а згодом ми продовжили свою розмову в помешканні цієї патріотичної родини. Знову й знову поруч із іншими темами Микола Семенович, його мила дружина, пані Валентина, я та пані Галина Степанівна Грушецька (з дому Бойко) порушували тему масового ґеноцидного винищення українського люду, зорганізованого московськими більшовиками за національною ознакою, яке пізніше дістало назву Голодомору – ґеноциду українців. Я ще й дотепер добре пригадую собі всі ці наші розмови-міркування.
До речі, Галина Грушецька написала мені у своїй короткій записці 2 квітня 2025 року: «…Микола вніс великий вклад та довгі роки присвятив Голодомору. Царство небесне покійному Миколаєві! Покійник був працьовитий, відповідальний та патріот… Особливо пам’ятаю, як він збив сотки книжечок лотереї, що їх пізніше було розіслано по всій діяспорі на благодійний фонд, включно до Австралії… Господи посели його, де всі праведники спочивають! В четвер, 3 квітня, відбудеться панахида….».
Згадуючи покійного та не забуваючи найбільшу трагедію в історії людства, суцільний український Голодомор – ґеноцид ХХ століття, що забрав життя мільйонів наших братів та сестер, українок й українців, який, на жаль, і досі продовжується під час розв’язаної московщиною кривавої ґеноцидної війни проти всього українства вже у ХХІ-му столітті, хочу закликати всіх пом’янути, запалити свічку пам’яті, згадати про всіх невинно убієнних і ніколи-ніколи, в усіх поколіннях українців, не забувати про Великий Голод, як це завжди робив Українець полтавського роду, один із засновників і довголітній голова Фундації українського ґеноциду в США Микола Семенович Міщенко, який спочив у далекому Чикаґо 29 березня 2025 року.
Вічна йому пам’ять!
Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Унверситету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
Подається Полтавським офісом Українського інституту національної пам’яті (УІНП) за матеріалами ЕСУ та статтею Олександра Панченка у Всеукраїнській газеті «День» з 20 листопада 2017 року.
Світлини до цього допису взято з Фейсбук-сторінок Українського Національного музею в Чикаґо, пані Марії Климчак, часопису «Свобода» та Фейсбук-сторінки й архіву світлої пам’яті Миколи Міщенка, а також хатнього архіву автора допису
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
